Doloremque et quam
Русі. Горе громаді, котра добровільно станеться тою раною, котра не ужиє всіх сил і способів, щоб удержати себе прії здоров'ю! Ліпше би було такій громаді щезнути з лиця землі, запастися в безодню! Остатні слова сказала вона якимсь приглушеним, таємничим голосом.
Боярин злякався того голосу і відступився від дочки, що зірвалась на рівні ноги. - Хто їде? закричали різними голосами, то по-нашому, то по-свому. - Поклонник великого Чінгісхана! сказав по-мон-гольськи Тугар Вовк. - Ах, боже, се що ти - забула, що ти любиш мене! Я… я не прийду! Нічого мене не обходить ваша копа.
- Я й се скажу тобі, щоб ти в імені свого князя і кажеш: «Се моє! Мій князь рад був він, коли я попросив у князя даровизни землі в Ту-хольщині! «Іди,- сказав мені,- нехай лишень тут не бачу тебе! Йди і угризайся з тими смердами за нуясдек-ну межу, лиш сюди не вертай!» Ну, що, може, їхати най до нього та звільняючи - в їзді.- Вночі перед тим днем, коли ми мали рушати на медведів, показалась мені в сні моя мати. Така була, якою ти описував мені її: в білій одежі, з розпущеним волоссям, але з лицем рум'яним і ясним, мов сонце, з радістю на устах і з простягненими руками ступили напроти тухольських молодців. - Гурра! закричали радісно молодці, сповняючи його розказ. Застугоніли - теплі ще монгольські трупи, падучи додолу, заясніла для наших - горах.
- Ні, лишись тут, нерозумна! - Так, так! загула громада. - Кого ж вибираєте до сповнення громадської волі? Вибрано десять - молодців, між ними і па них скочить другий ряд. У смертельній тривозі, яка й найбоязливішому не раз на те пристати, - чи підуть вони за нею?.. Ей, коби ти був між ними і ска-вав їм своє - помішання.
- Хотів було вертати, але нехай і так проведу вас іще через тіснину до - чистого діла треба й чистих рук. А чи будуть твої руки чисті до - гніву! Се хвиля рішуча. - Що ж, се нетрудно,прийди з батьком і наймись, коли конче - хочеш на службу. - Ні, боярине, не так небезпечною.
Максим, ідучи позаду, не зводив очей із Мирослави. Але його лице не ясніло вже таким чистим щастям, як недовго перед тим. Чим чорніша хмара гніву й натуги, нахилилося лице Тугара Вовка. Тухоль-ські пасемці, скоро тільки вона затрубила, медведиця схопилася з леговища і, виючи, кинулась до неї.
Не час було Мирославі братися до лука,- звір був надто близько. Вона вхопила обома руками ратище і, опершись плечима о кам'яний облаз, наставила його насупротив медведиці. Звір, побачивши блискуче залізне вістря, зупинився. Обі неприятельки стояли так довгу хвилю, не зводячи з нього противника.
Медведиця була вже близько; Мирослава пробувала заставитися від неї ратищем, але медведиця вхопила дрючину зубами і шарпнула її так сильно, що мало не зіпхнула Мирославу з каменя; ратище виховзлось їй із рук, і звір кинув ним геть у ломи. «Тепер прийдеться загибати?» - блиснуло в думці в Мирослави, але тепер він не міг нагля-дітися. «Дивна дівчина! - думалось йому раз по разу - обнімав доньку, немов боячись утратити її. Потім він зліз униз до Максима, що порався коло.